Марту Адамчук знають як співачку, акторку та одну із найяскравіших учасниць «Жіночого кварталу». Після участі у подкасті Валерії Татарчук «Знімаючи підбори», де артистка відверто говорила про особисте, Viva! продовжила цю розмову. Ми запитали Марту про те, чому вона більше не боїться бути вразливою, чи доводилося їй обирати між коханням і самореалізацією, які чоловіки її захоплюють і за що вона сьогодні найбільше вдячна собі.
— Після участі в «Жіночому кварталі» вас почали сприймати не лише як співачку. Чи комфортно вам у різних амплуа?
Насправді я з дитинства була різносторонньою людиною, тому мені дійсно комфортно в різних амплуа. А “Жіночий квартал” допоміг мені розкритися саме через акторську гру. До того ж у нас подвійне завдання: потрібно не лише грати, а ще й співати.
Я дуже добре пам’ятаю свій перший номер, у якому мені потрібно було грати жінку напідпитку й одночасно співати так, щоб було зрозуміло: героїня п’яна, але слова пісні при цьому залишалися розбірливими. Хоча здається, що це просто, насправді це зовсім нелегко. Але мені комфортно, тому що через перевтілення в різних людей, проживання різних станів ти багато чого відкриваєш і пропрацьовуєш у собі.
Коли я працювала над цим номером, дуже боялася, щоб люди сміялися, а не плакали, тому що для мене це непроста тема. Алкоголізм — це справді велика проблема. Я переживала, щоб не передати цю історію через сум і не зробити її надто драматичною. На щастя, здається, вдалося знайти правильний баланс, і номер вийшов смішним.
Усі теми, які я співаю чи граю в “Жіночому кварталі”, я пропускаю через себе. Намагаюся зрозуміти кожну історію, тому що дуже часто саме через сміх люди приходять до важливих усвідомлень про серйозні речі. Саме тому мені подобається ця робота. Кожного разу це своєрідна лотерея: ніколи не знаєш, яка роль дістанеться наступною. І що цікаво, у кожного артиста поступово формується свій образ, а пісні часто підбирають саме під нього. Мені випадають дуже різні героїні. Я навіть свого часу грала Юлію Тимошенко.
— Ви часто говорите про силу жінки, а коли ви востаннє дозволяли собі бути слабкою?
Насправді я щодня відчуваю себе то сильною, то слабкою — усе залежить від того, що ти робиш і в якому стані прокидаєшся. Буває, ще ввечері ти була сильною, потужною на сцені, віддала дуже багато енергії, а вже зранку фізично відчуваєш слабкість. Емоційно теж. І тоді потрібно знайти можливість відновити свої ресурси.
Я просто змінила своє ставлення до слабкості. Колись мені здавалося, що це погано, і я не любила в собі цю рису. Але зараз зрозуміла, що саме через слабкість часто приходить сила. Коли ти її приймаєш і дозволяєш собі побути в цьому стані, це схоже на паузу між вдихом і видихом. Без неї просто не буде життя.
— Чи був у вашому житті момент, коли довелося обирати між коханням і самореалізацією?
Так, у мене були такі моменти, і щоразу вони вирішувалися по-різному. Коли мене змушують до чогось, у мене одразу вмикається внутрішній протест. І я ніколи не піду на компроміс із собою. Робити щось лише тому, що цього хоче хтось інший, для мене неприйнятно. Але якщо це мій власний вибір — тоді зовсім інша справа. У моєму житті були різні ситуації, і я зрозуміла: будь-яке рішення має бути внутрішньо моїм. Лише тоді я можу бути чесною із собою і не шкодувати про свій вибір.
— Які якості чоловіка для вас зараз принципово важливі?
Для мене принципово важливі мудрість і зрілість. І це зовсім не про вік, а про голову й серце. Дуже важливе почуття гумору. Справді дуже важливе. Бо гумор — це ще й про розум, ерудицію, вміння тонко відчувати людей і ситуації. Жартувати насправді не так просто.
Для мене також важлива щедрість — як моя, так і партнера. Мені хочеться, щоб стосунки були командною роботою. Але такою, у якій ніхто не зазіхає на особистий простір іншого. Де є взаєморозуміння, підтримка, повага до кордонів. Мені дуже хочеться, щоб разом було легко, весело і змістовно.
— Чи вірите ви, що справжнє кохання може прийти у найнесподіваніший момент?
Мені здається, справжнє кохання саме так і приходить. Особливо тоді, коли ти їдеш у поїзді без макіяжу, зовсім не налаштована когось вражати чи з кимось знайомитися.
Мені здається, кохання знаходить тебе саме в такі моменти. Коли ти нічого не граєш, не намагаєшся здаватися кращою, а просто є собою.
— Яку свою рису характеру ви досі намагаєтеся змінити?
Риса характеру, над якою я досі працюю, — це, напевно, моя гіперчутливість. Хоча я б не сказала, що хочу її змінити. Швидше — навчитися її трансформувати. Я дуже близько все приймаю до серця.
Я розумію, що на сцені це моя сильна сторона. Саме завдяки цій чутливості я можу передавати емоції через пісні, проживати історії, спілкуватися з людьми й щиро відгукуватися на їхні переживання. Але в житті ця риса іноді мені заважає. Буває, я надто близько все сприймаю і часом сама від цього страждаю.
— Як війна змінила ваші цінності та коло людей поруч?
Я думаю, війна для всіх стала своєрідним лакмусовим папірцем. Багато людей відійшли, багато — навпаки, проявилися і стали дуже близькими. Я також побачила, наскільки змінилася моя робота. Побачила величезну різницю між тим, як було раніше і як є зараз. Мені здається, що майже зникла ця ієрархія «артист — глядач».
У нас був випадок, про який я вже не раз розповідала. Ми мали виступати з великим оркестром, але саме перед концертом вимкнули світло. Ми працювали завдяки генератору. І тоді я зрозуміла, що всі ми опинилися в одній ситуації. Просто ми стояли на сцені, а люди сиділи в залі. Але емоції були однаково потрібні всім.
Ми співали, глядачі аплодували, і в той момент ми емоційно підтримували одне одного. Саме тоді я дуже чітко відчула, що між артистом і глядачем більше немає дистанції. Ми всі проживали цей момент разом.
Почути Марту Адамчук наживо можна буде 5-6 вересня на найбільшому благодійному сімейному фестивалю Charity Family Day, який відбудеться у Бучанському парку. Фестиваль організований фондом "ТВОЯ ОПОРА".
— За що ви найбільше вдячні собі?
Напевно, найбільше я вдячна собі за те, що не здаюся. За те, що в мені не зникла здатність мріяти. Що досі працює мій внутрішній моторчик, який рухає мене вперед. І для мене це дуже важливо.
Нещодавно я почула фразу від водія трансферу. Йому, мабуть, було вже під 60, і він сказав: «Дуже добре, коли тобі чогось хочеться. Бо коли вже нічого не хочеться — це страшно». І ця думка дуже мені відгукнулася. Я зрозуміла, що в мені ця внутрішня сила досі живе. У мене є бажання кудись бігти, щось створювати, щось вигадувати, втомлюватися від улюбленої справи й знову повертатися до неї. Напевно, саме за це я найбільше вдячна собі — за те, що мій внутрішній моторчик досі працює.
Фото надані Мартою Адамчук
